Приворожи мене, приворожи,
Кохана земле – материнське диво.
Незвіданим мене приворожи,
Прикуй ланцем чаклунським до душі
Свою красу святу й сором’язливу.

Тебе зректися – найстрашніший гріх.
Без роду жити в світі не годиться.
Хай роси прикиплять до босих ніг.
Зрони гарячу краплю чар своїх
В ковток води з батьківської криниці.

Щоб не зманив мене далекий світ,
Щоб не пішла я довгими стежками,
А ті стежки, якими стільки літ
Проходили і батько мій, і дід,
Не поросли травою й будяками.

Щоб я не здобула багатий дім
Там, де твоє ім’я – порожнє слово,
Щоб не жила безбідно в домі тім,
Та не дай, Боже, щоб він став моїм,
Забувши материнську колискову.

Приворожи мене в травневім сні,
Коли від свого буйноквіття п’яна
Вирує вишня в білому вогні.
Хай сили й віри в тебе дасть мені
Та ворожба первісна та незнана.

Земля мені відмовила: "Дарма!
Про це не варто навіть і благати.
Такого зілля дивного нема.
Дитино люба, ти збагни сама,
Хіба ж своїх дітей чарує мати?!"