Ой, послала мати, та й сина в дорогу,
Молоду невістку у поле до льону:
Ой, йди, невістко, у поле до льону,
Не вибереш льону – не вертай додому.

Молода невістка весь день працювала,
Льону не добрала, в полі ночувала,
Льону не добрала, в полі ночувала,
І посеред поля тополею стала.

Що ся діє, мати, що ж то за тополя,
Що виросла буйна посередні поля?
Ой, візьми, сину, гостру сокирину,
Та зрубай тополю, що на нашим полю.

Вдарив він один раз, вона затрусилась,
Вдарив він другий раз, вона похилилась.
А як вдарив третий раз, вона промовила:
Не рубай ти мене, бо я твоя мила.

Не рубай ти мене, бо я твоя мила,
Бодай твоя ненька на світі не жила.
Бодай твоя ненька на світі не жила,
Мене молодую із світа згонила.

Ой, Боже ж мій, Боже, що я наробила?
Вони ся любили, я їх розлучила.
Вони ся любили, я їх розлучила,
Себе старенькую ганьбою окрила.